Національний рух. Українська політика уряду

Національний український рух не був найвпливовішим в антидеспотичній опозиції в Україні. Проте він відігравав особливу роль, оскільки сама по собі наявність українського національного руху і культури, орієнтованої на національну самобутність, створювала особливу атмосферу української цілісності, на яку мусили зважати як консервативні, так і прогресивні сили.

Національний рух був продовженням традицій Кирило-Мефодіївського товариства і надихався спадщиною Шевченка.

З початком «відлиги» діячі Кирило-Мефодіївського товариства поступово повернулися із заслання, по черзі одержали дозволи служити «по вченій частині»; Костомаров став професором Петербурзького університету, Шевченко — академіком Академії мистецтв. Новий міністр освіти, українець родом, інтелігентний і ліберальний гірничий інженер Є.П. Ковалевський дав дозвіл на друкування «Кобзаря» Шевченка і підтримав клопотання М. Білозерського про відкриття в Петербурзі журналу «Основа». Після деякого опору III відділення дозвіл було отримано.

В кінці 50-х років легально створюються українські Громади, організовуються недільні школи, що намагаються налагодити навчання українською мовою, йде консолідація національно свідомих сил. Велику роль відіграв журнал «Основа», видавцем якого був В. Білозерський, редакторами — він, Костомаров і Куліш, секретарем редакції — О. Кістяківський. Журнал виходив українською та російською /433/ мовами; вийшло всього 12 чисел 1861 р. та 10 чисел 1862 р., а далі фінансових можливостей забракло. Незважаючи на короткочасність життя, часопис справляв величезний вплив на громадську свідомість. Він наочно показав, що існування української нації, культури, літератури є незаперечним фактом.

Перша Громада створена в Петербурзі. Крім Костомарова, Білозерського, Шевченка, Куліша, до неї увійшли відомий правник О. Ф. Кістяківський (1833 — 1885 рр.), який жив тоді в Петербурзі, Д. С. Каменецький, завідувач друкарні Куліша, видавець популярних книжок (метеликів), письменник М: Стороженко, друзі Т. Шевченка брати Лазаревські, з-поміж яких найвизначнішу роль в історії української культури відіграв О. М. Лазаревський (1834 — 1902 рр.), історик і судовий діяч. Власне, організацією назвати Петербурзьку громаду важко: збиралися по неділях на квартирі інженера Ф.І. Черненка, пили чай, Данило Семенович Каменецький гарно співав. По вівторках збирались на Василівському острові у Костомарова: тут бували професор М. І. Сухомлинов, видатний російський історик літератури О. М. Веселовський, пізніше академік; харківський математик Савич, що закінчив Київську духовну академію; професор Петербурзької духовної семінарії Турчановський, священик з Волині Опатович, студенти. Шевченко приходив на зібрання рідко, Куліш бував на Громаді досить часто. Ця неформальна спільнота дала перший сильний поштовх українському культурно-національному рухові у всій імперії.



1861 р. Громада створена в Києві; засновниками були В. Б. Антонович (1834 — 1908 рр.), П. Житецький (1836 — 1911 рр.), К. Михальчук (1840 — 1914 рр.), Т. Р. Рильський (1840 — 1902 рр.) та доктор Панченко. Активну участь у Громадовському русі брали студенти, які працювали в недільних школах. Дещо пізніше виникли Громади в Харкові, Полтаві, Чернігові та Одесі.

В кінці 50-х років у Київському університеті існував уже студентський гурток з українськими уподобаннями, цілком невизначений у політичному відношенні, але протиставлений польській студентській громаді і загальноросійським радикалам. Студенти займались учительською роботою в недільних школах, створених за попечительства М.І. Пирогова. Вже в час відкриття шкіл виявилися розбіжності в українському студентському гуртку: частина вважала, що орієнтуватися треба на «суто українську» культуру, частина орієнтувалася на світовий рівень. Перші називали себе українцями, а других — космополітами. У «космополітів» була школа на Подолі, а в /434/ «українців» — на так званому «Новому строєнії», території біля університету, в районі нинішньої вул. Саксаганського, куди переселили мешканців з Печерська під час будівництва нової Київської фортеці. Програми, зрештою, були однакові, і однаково користувалися то українською, то російською мовами вчителі, залежно від наявності книжок і можливостей учнів і педагогів. До «космополітів» належав і студент Михайло Драгоманов. Він став відомим після свого яскравого і різкого виступу під час погребу Шевченка. Як згадував Драгоманов, коли він зайшов до церкви на Поштовій площі, де відспівували Шевченка, один товариш-«українець» крикнув йому: «А ти чого сюди зайшов? Тут тобі не місце!». Зрештою, і Драгоманов увійшов у «Громаду», де були об’єднані «українофіли», і став одним із її визнаних лідерів, коли після польського повстання український рух опинився під урядовими утисками.



Діяльність Громад була легальною і культурницькою; подекуди Громади переслідувались. 1862 р. на Україні пройшла низка арештів — в засланні опинилися етнограф П. Чубинський, історик П. Єфименко, етнограф Ст. Ніс, письменник О. Кониський. Ситуація різко змінилась після польського повстання. В урядових колах переважав погляд на український рух як на «польську інтригу». Хоча загалом український національний рух лишився осторонь від польського повстання, а селяни в деяких місцях навіть допомагали військам проти поляків, вирішено було розв’язати «українську проблему» раз і назавжди. В Україну для розслідування справи про український «сепаратизм» надіслано флігель-ад’ютанта М. В. Мєзенцева. За наслідками слідства міністр внутрішніх справ Валуєв 20 липня 1863 р. видав таємний циркуляр, в якому «розв’язав» мовну проблему знаменитою фразою: «Ніякої окремої малоросійської мови не було, нема й бути не може». Заборонялося публічне вживання української мови скрізь, крім художньої літератури, де вона розглядалася як екзотичне «наріччя». Це ж стосувалося і театру українською мовою.

Циркуляр Валуєва викликав невдоволення навіть у ліберальних міністрів Олександра. Так, міністр освіти Головнін писав: «Якщо українські книги, справді, шкідливого змісту в політичному або релігійному відношенні, то цензура повинна їх заборонити, але заборонити саме за думки, що в них містяться, а не за ту мову, якою вони написані» *.

* Див.: Русова С. Ф. Украинская литература 1862 — 1900 гг. // История России в XIX веке. — С. 80.

Парадоксально було вже те, що долю української мови вирішувало не міністерство освіти, а міністерство внутрішніх справ. Але Олександр II, не дуже чутливий до національно-патріотичних гасел, у цьому разі /435/ керувався відчуттям, що інтересам імперії український рух загрожує більше, ніж польський. Адже росіяни складали менше половини населення імперії, українців же було тільки вполовину менше. Поляків можна було, як висловлювався його батько, «відпустити», українців — ні.

Справжня суть Валуївського циркуляру полягала не в забороні української мови. Українську мову «тільки» не дозволяли вживати як мову культури. Можна було використовувати її в контекстах, де вона звучала як екзотична простонародна говірка, — в етнографії, фольклористиці, в літературі й театрі, оскільки йдеться про мужика та «Шельменка-денщика». Українській мові було перекрито високі контексти, щоб зберегти їх тільки для російської культури. Українці не вважалися інородцями, тобто тубільцями колоній, — вони належали до природних обивателів. Вони мали право, з офіційного погляду, тільки зберігати етнографічні й діалектні особливості в рамках єдиного руського народу.

Проте навіть спроби організувати російськомовне українське науковокультурне середовище наштовхнулися на рішучий опір адміністрації. Інтелігентний українець був небезпечний режиму незалежно від того, якою мовою він користувався.

Ще в 40-х роках було створено Київську археографічну комісію, головою якої в 1857 — 1889 рр. був М. В. Юзефович, українець і навіть «українофіл», орієнтований культурно і політично на російську імперію. Комісія започаткувала видання «Архива Юго-Западной России», головним редактором якого з 1863 р. фактично, а пізніше і формально став В. Б. Антонович. Дослідницьку роботу з українського народознавства організувало Імператорське Російське географічне товариство (РГТ). Перша програма досліджень, підготовлена РГТ, називалася в чернетці «Программа для группировки этнографических сведений об украинском народе», а вже в офіційному тексті — «Программа для группировки сведений о южнорусском народе» *.

* Див.: Боряк О. Матеріали з історії народознавства в Україні. — К., 1994.

Новий етап почався з організацією 1873 р. «Юго-Западного отдела Императорского Российского географического общества». Головував там на засіданнях Г. П. Галаган, велику роль відігравали П. Чубинський і П. Єфименко, що повернулися з Архангельського заслання, і особливо — молодий М. П. Драгоманов. Розроблена відділом програма досліджень об’єднала величезну кількість добровільних учасників етнографічної та фольклористичної роботи, які зібрали безцінний науковий матеріал. Важливою подією стала експедиція відділу, очолена П. Чубинським. До роботи було залучено не тільки етнографів, філологів, археологів, але й юристів та економістів. У Києві склався сильний науковий центр, проводились археологічні конгреси, видавались праці світового значення. Імператорська Академія наук присудила Антоновичу і Драгоманову премію за працю «Исторические песни малороссийского народа».

Не порушуючи жодних законів і циркулярів, вживаючи тільки російську мову, вчені-гуманітарії створили науковий центр з /436/ українознавства і широкий науковий рух за участю авторитетних науковців та ентузіастів-провінціалів, збирачів різного роду матеріалів та дописувачів до серйозних журналів. В Україні утворився зародок національної Академії наук.

Зростання авторитету цього культурного руху занепокоїло колишнього «українофіла» Юзефовича. За його доносом, спрямованим персонально проти Драгоманова і Чубинського, було влаштовано в Петербурзі комісію за його участю та за участю керівників усіх «силових міністерств». Характерно, що того ж року було призначено на посаду начальника III відділення і шефа жандармів генерал-ад’ютанта Мєзенцева, «фахівця» з українського питання (через два роки вбитого народовольцем Сергієм Кравчинським). Комісія підготувала на підпис цареві таємний указ, що одержав назву «Емського акту» (підписаний 18 (30) травня 1876 р., діяв до 1905 р.)

Емський акт був витриманий в дусі Валуївського циркуляру, але різко посилив репресії щодо української культури: він заборонив ввіз книжок українською мовою, українські переклади п’єс для театральних вистав, закрив Громади, ліквідував Південно-Західний відділ РГТ, встановив суворий контроль і над художніми творами. Заборонялась діяльність театральних труп із суто українським репертуаром, українська п’єса повинна була йти в кінці вистави, після російських, щоразу вистави вимагали окремого дозволу. На практиці цензура особливо дбала, щоб на сцену потрапляли художньо слабкі твори, все більш-менш яскраве й розумне заборонялося. Окремий пункт Емського акту стосувався персонально Драгоманова й Чубинського, яким було заборонено жити в Україні.

Урядова політика зводилася до того, щоб вилучити українську тематику з серйозних культурних жанрів, загнати україномовну культуру в глухий кут провінційної відсталості, розгромити організаційні центри української культури, незалежно від мови, якою вони б користувалися. З 1883 р. Емський акт застосовується з більшою суворістю, затримуються навіть художні рукописи українською мовою, в них вимагається російський правопис, викреслюються слова «Україна», «український» тощо. Деякі послаблення існували за часів (з 1898 р.) генерал-губернаторства М. І. Драгомирова (1830 — 1905 рр.), який тривалий час командував Київською округою і користувався прихильністю царя. Драгомиров любив заглянути до Житецького та Антоновича на чарку, інколи виконував окремі їх прохання, намагався довести двору, що український патріотизм слід використовувати проти поляків. Драгомиров дозволив солдатам в строю співати українських пісень, що було нечуваним вільнодумством. Проте змін у статусі української культури не сталося.

Громади існували в цей час підпільно, займаючись справами культури, взаємодопомогою, підтримуючи «свідомих українців» і допомагаючи їм влаштуватись на службу. Від «молодих Громад» «старі» відрізнялись принципом формування: до «старих Громад» приймали тільки одноголосно, після обговорення (заочного) кандидатур на трьох засіданнях. Завдяки цьому старі Громади в часи, коли вони стали /437/ нелегальними, ніколи не знали провалів, натомість виявились досить консервативними і дожили до передреволюційних часів зі старими настановами. Керівну роль відігравала Київська Стара Громада; головував на засіданні звичайно господар дому, в якому збиралися «громадяни». В Росії тоді двірники зобов’язані були стежити, чи не збираються в приватному домі якісь люди, і доносити в поліцію, але в освіченому товаристві всілякі «вівторки» і «суботи» були такими частими, що інколи двірники й не доносили. Одного разу до Антоновича зайшов квартальний надзиратель послухати, про що говорять; але, як у таких випадках передбачалося, хазяїн став біля розвішаної на стіні карти і почав доповідати про результати якоїсь експедиції. Через деякий час квартального потихеньку відвели в сусідню кімнату й пригостили чаркою-другою, він пішов собі й більше не приходив.

Громади в тій чи іншій формі проіснували до революції і були осередками, що підтримували національне культурне життя. Особливо в перший період їх існування сильним був настрій чистого національного ідеалізму, що, зокрема, виявлялося в притягальній силі його для вищої як української, так і (етнічно) неукраїнської громадськості. До піонерів громадівського руху належали інтелігентні польські шляхтичі, які з відчуття національної провини перед корінним упослідженим народом демонстративно прийняли українську національність і культуру: Володимир Антонович, який довго фактично й головував у Київській Громаді, Тадеуш Рильський, Павлін Свєнцицький та ін. В рух активно включилося подружжя Русових — Олександр Олександрович (1847 — 1915 рр.), родом росіянин, та Софія Федорівна (1856 — 1940 рр.), одна з сестер Ліндфорс, шведка за походженням, народоволка; для обох вибір української долі був справою справедливості та солідарності. Син Русових Михайло, який народився у в’язниці, був уже радикальним українським революціонером. Високий, схожий на Бісмарка чернігівець Ілля Шраг, німець по батькові, друг дитинства повішеного Дмитра Лизогуба, з винятковою відданістю тягнув велику організаційну роботу. Загальною повагою користувався член Громади, єврей за походженням Вільям Людвикович Беренштам (1839 — 1904 рр.).

Яскравими особистостями були двоюрідні брати — композитор Микола Віталійович Лисенко (1842 — 1912 рр.), людина винятково інтелігентна і доброзичлива, непохитний авторитет і неформальний лідер київського українства, і завжди заклопотаний справами і небагатими літературними заробітками письменник і театральний діяч Михайло Петрович Старицький (1840 — 1904 рр.). І, звичайно, насамперед — Михайло Драгоманов і Павло Чубинський. Драгоманов після Емського акту за рішенням Громади виїхав за кордон для організації журналу й політичного представництва. Чубинський залишився в Росії — в еміграції він не уявляв собі життя.

Про Чубинського Драгоманов говорив: «Сила чорноземна — наш Чубинський. І така сила, якій не можна не підкоритись». Павло Платонович /438/ Чубинський (1844 — 1884 рр.), родом з Борисполя, був повний якоїсь оптимістичної енергії; діти страшенно любили його за його фантазію і доброту. Природжений етнограф, завдяки таланту й працьовитості він зібрав колосальний, безцінний нині польовий матеріал, сім томів праць його експедиції в Західну Росію відзначено Уваровською премією РАН, коли він був вдруге висланий і працював у адмірала Посьєта в міністерстві шляхів сполучення. Чубинський увійшов в історію як автор гімну України — «Ще не вмерла Україна». Помер цей кремезний здоровий чолов’яга раптово, не доживши дня до свого сорокаріччя.

Вірш Чубинського «Ще не вмерла Україна» з’явився 1863 р. у львівському часописі «Мета»; автором названо чомусь Т. Шевченка. Тут же композитор Вербицький склав музику, наступного року хор уже виконував її у Львівському українському театрі, а 1865 р. нею завершено програму Шевченківського свята у Перемишлі. З часом пісня стала фактично українським гімном — спочатку на Галичині, потім і по всій Україні.

Ситуацію в українському національному русі в Києві середини 80-х років характеризував Антін Синявський: «Студентське українське життя мого першого студентства в 1885 — 1887 рр. зосереджувалося на праці культурній і гуртувалося в університеті коло В. Б. Антоновича. Дехто бував у О. Я. Кониського, що купчив коло себе семінаристів; дехто підтримував зв’язки з Н. В. Ковалевським, що становив ліве крило українства і мав постійні зносини з М. П. Драгомановим. Жвавішу молодь, студентську і нестудентську, що цікавилася українською піснею, співала в хорі, об’єднували М. В. Лисенко, родина Старицьких, де й збиралися більше ближчі ідейно студенти» *.

* Синявський А. Із споминів про Б. О. Кістяківського // Синявський Антін. Вибрані праці. — К., 1993. — С. 109.

1882 р. почав виходити журнал «Киевская старина», фактично орган Громади; з 1893 р. журнал був власністю Громади і редагувався В. П. Науменком (1852 — 1919 рр.). Це був чудовий історичний і взагалі гуманітарний часопис; він був російськомовним, але в ньому дозволено було друкувати українські повісті. Науменко, м’яка та інтелігентна, дуже авторитетна і серед української, і серед російської громадськості людина, як правило, і головував на засіданнях Громади після того, як з неї вийшов В. Б. Антонович.

Вершиною антиукраїнської урядової політики й останньою краплею, що переповнила чашу, була — вже за часів Миколи II — історія з відкриттям пам’ятника Котляревському 1903 р. в Полтаві. На скромний пам’ятник українська громада збирала гроші 20 років, на відкриття його з’їхались делегації українців з Росії та Австрії. На урочистому мітингу галичани виступали українською мовою, а коли спробував заговорити по-українськи оратор з Наддніпрянщини, головуючий позбавив його слова. Громадськість вчинила політичний скандал, з цього приводу писав В. Г. Короленко, і, нарешті, сенат прийняв рішення про законність публічного вживання української мови.

Кращі представники російської інтелігенції виступали в ці часи з /439/ підтримкою національної самобутності українців. 1879 р. в Петербурзі завершилась публікація семи томів матеріалів експедиції П. Чубинського, академік О. Веселовський написав на це видання захоплену рецензію, давши високу оцінку праці особисто Чубинського, і Російська Академія наук нагородила опального науковця Уваровською премією. О. М. Пипін, визначний російський філолог і культурознавець, у своїх дослідженнях з історії слов’янських літератур та історії етнографії в Росії приділяв велику увагу українській культурі. Актом громадянської мужності була публікація М. І. Петровим книг «Очерки истории украинской литературы XVIII столетия» (1880 р.) та «Очерки истории украинской литературы XIX столетия» (1884 р.). Микола Іванович Петров, родом костромський, закінчив Київську духовну академію й викладав там словесність (з 1876 р. — професор). Петров — автор досліджень з історії Києво-Могилянської академії і глибокий знавець Сковороди (деякі дослідники зазначають певний вплив Сковороди на роман «Майстер і Маргарита» Михайла Булгакова — сина професора Київської академії і хрещеника Петрова). Падінню Емської заборони сприяла офіційна експертиза, виконана Петербурзькою академією наук 1905 року. Чимало значило й те, що всі провідні російські філологи, зайняті в експертизі, належали до школи видатного україно-російського вченого О. О. Потебні. Проте видатний вчений Шахматов, який чимало сприяв визнанню української мови, 1917 р., дізнавшись про утворення Центральної Ради, сказав: non possimus! (не дозволимо!)


2613182334874786.html
2613208110123507.html
    PR.RU™